Творець вишуканих мелодій

 Віртуальний проєкт "Мистецька галерея портретів"

До 160-річчя від дня народження Д. В. Січинського, українського композитора, диригента, педагога (Терн.)

Денис Січинський

Є композитори, які випереджають століття, відкриваючи обрії майбутнього. Проте завжди були, є і будуть такі митці, які живуть у свій час, працюючи чесно й виснажливо, віддаючи себе творчості до останку. Саме таким був Денис Січинський. Видатний український композитор, творчість якого мало досліджена і в наш час, а більшість доробку назавжди утрачено. Митець був першим композитором Західної України, який наважився зробити музику не тільки розвагою, а й ремеслом, поклавши початок професійній музиці.

Д. Січинський був організатором, педагогом та диригентом перших музичних товариств та селянських самодіяльних колективів у багатьох містах Галичини, посприявши таким чином розвиткові українського мистецтва.

Народився Денис Володимирович у 1865 році у селі Клювинці, що на Тернопільщині. Батько майбутнього композитора, за професією вчитель, але працював фінансовим управителем панського помістя.

Оскільки батько часто змінював місце роботи, родина переїхала спочатку до Станіслава (Івано-Франківськ), де хлопчик почав навчання у школі, а згодом до Тернополя, де закінчив початкову освіту та вступив до гімназії. Найціннішою наукою, яку хлопцеві дала школа, було навчання співу, адже хор Тернопільської гімназії, у якому брав участь Денис, славився на всю Галичину. Також він брав уроки музичної грамоти та гри на фортепіано у вчителя цього закладу Лева Левицького. Пізніше гри на фортепіано й теорії музики навчався у відомого піаніста та композитора В. Вшелячинського. Ці знання й стали основою композиторської та музичної діяльності митця.

Перша Тернопільська гімназія, у якій вчився Денис Січинський

У 1886–1887 роках, завершуючи навчання у Вшелячинського, композитор написав перші твори: кілька хорів, пісні для голосу з фортепіано, фортепіанні мініатюри та велику кількість обробок народних пісень, жодна з яких, на жаль, не дійшла до нас.

Після закінчення гімназії Січинський працював урядовцем у Львові, а згодом переїхав до Коломиї, де багато працював, у вільний час займаючись музикою. Тут він написав багато творів для цитри – популярного тоді музичного інструменту. Це були обробки народних пісень та більше 50-ти оригінальних мелодій, які також, на жаль, не збереглися. Підробляв Д. Січинський учителем музики і в мандрівному чоловічому квартеті, який з великим успіхом гастролював містами Галичини.

Восени 1888 року Денис вступив до Львівського університету на юридичний і теологічний факультети, але прагнення стати професійним музикантом перемогло. Випадково зустрівши В. Вшелячинського, на той час уже професора Львівської консерваторії, Денис за його порадою покинув університет та вступив у музичний заклад до класу гармонії та контрапункту професора К. Мікулі, що в молоді роки був учнем Ф. Шопена. З творів того періоду до нас дійшли пісня на слова Уляни Кравченко «Кілька дум тут переснилось» (написана у 1891 році й надрукована в «Альбомі пісень» Д. Січинського в 1908-му) та

«Дума про Нечая» для тенора з фортепіано.

Під час навчання в консерваторії молодий композитор активно долучався до громадського життя, брав участь й організовував різні концерти та імпрези. Він був одним із організаторів товариства «Боян» у м. Львові й увійшов до його першого правління. Львівському «Боянові» композитор присвятив в’язанку народних пісень «Було не рубати зеленого дуба» та кантату «Дніпро реве», за яку в 1892 році отримав першу премію конкурсу на кращій твір західноукраїнських композиторів.

Львівський «Боян» (перша концертова поїздка, 1892 р.)

1892 рік був вирішальним у житті композитора: він завершив освіту і став музикантом-професіоналом. У 1893-му Д. Січинський приїхав до Коломиї. За кілька місяців митець організував у місті співацьке товариство «Боян», у якому був диригентом, гастролював з ним по містах Галичини, що дало поштовх розвиткові академічного музичного мистецтва регіону. До цього періоду належать хори «У гаю, гаю» і «Один другого питаєм» на тексти Т. Шевченка та «Коби я був пташкою» на слова І. Грабовського.

Артисти полтавського «Бояна»

Перебування в Коломиї залишило й важкі спогади: місто охопила епідемія холери і митець, не маючи коштів на прожиття, був змушений перевозити трупи. Доведений до відчаю та чудом уникнувши захворювання, він пішки прийшов до Львова, де брався за будь-яку роботу. Тут він давав приватні лекції та переписував нотні тексти або аранжував популярні твори. На той час припадає його знайомство з І. Франком, унаслідок чого Д. Січинський разом з О. Нижанківським, Ф. Колессою, І. Франком та іншими увійшов до складу комітету зі збирання та публікації народних пісень, діяльність якого створила основи для розвитку української фольклористичної школи в Галичині.

Хор М.Лисенка та Львівський "Боян"

У 1895 році опублікував свої перші критичні статті – рецензії на «Хустину» Г. Топольницького, «Вечорниці» П. Ніщинського, виступи С. Крушельницької, М. Левицького, які відкрили його як чудового музичного критика.

Того ж року композитор переїхав до м. Перемишля й став диригентом у місцевому товаристві «Боян». Водночас сприяв організації селянських хорів, їх гастрольних «мандрівок», що значно активувало музично-громадське життя краю. Але і в Перемишлі Денис Володимирович затримався ненадовго, бо мізерної нерегулярної зарплатні, яку він отримував у Товаристві, не вистачало навіть на харчування.

У 1896-му Січинському запропонували роботу капельмейстера в установі для сиріт, що була неподалік м. Стрия, де він два роки навчав дітей співу, грі на музичних інструментах, а також керував духовим оркестром і підбирав для нього репертуар. Тут композитор мав час займатися творчістю: опрацював багато народних пісень, переважно танцювального спрямування. З композиторського доробку того часу збереглися марш «Сагайдачний» та «Чеська полька».

Наприкінці ХІХ ст. твори Д. Січинського набули неабиякої популярності: вони звучали на шевченківських концертах, які часто відбувалися у Львові, Тернополі, Станіславі, Бережанах та інших містах, а професійні та самодіяльні хори співали його «В’язанку народних пісень», яка особливо полюбилась слухачам.

У 1899 році композитор знову змінив місце проживання, переїхавши до Станіслава, де мешкав до кінця життя і працював головним диригентом «Бояна» та учителем музики в Інституті для дівчат.

Станиславівський «Боян», 1896 рік

З ініціативи Дениса Січинського у 1902 році було створено музичне видавництво, в якому побачили світ 22 випуски «Музичної бібліотеки», на сторінках якої вийшли твори М. Лисенка й композиторів Західної України, зокрема й твори С. Воробкевича для чоловічого хору на вірші Т. Шевченка.

Денис Володимирович відомий і як розбудовник музичної освіти, саме він заснував у 1902-му першу в Галичині музичну школу, яка в 1921 році отримала статус філії Львівського музичного інститут ім. М. Лисенка, а в 1939-му – музичного училища.

Івано-Франківське музичне училище ім. Дениса Січинського

При «Бояні» створив музичну бібліотеку, що складалася із власних книг Д. Січинського і літератури, подарованої громадянами міста. Митець сприяв створенню хорових осередків у довколишніх селах, організовував щорічні концерти пам’яті Т. Шевченка та різноманітні святкові імпрези. Брав участь у з’їзді західноукраїнських композиторів у Перемишлі (1902). Був одним з ініціаторів та активних діячів руху за утворення Союзу співацьких і музичних товариств (1903).

Останні десять років життя Д. Січинського – час найбільшого творчого злету. Незважаючи на важку хворобу, він написав найкращі твори: кантату «Лічу в неволі», хори «Минули літа», солоспів «І золотої, й дорогої» на тексти Т. Шевченка, хори «Пісне моя», «Непереглядною юрбою» і «Даремно, пісне» на слова І. Франка, солоспіви «Як почуєш вночі», «Не співайте мені сеї пісні», «У мене був коханий, рідний край», «Із сліз моїх», фортепіанні п’єси. Протягом 1903–1905 років композитор уклав збірки «152 українські народні і патріотичні пісні» і «Популярні пісні для дитячих голосів». У 1905–1907 роках композитор написав романс «Гей, лети, павутиння», хори на слова улюбленого ним Т. Шевченка «Минули літа» та «Мій краю коханий», пісню для тенора з фортепіано на власний текст «Паду чолом до скелі», а також багато фортепіанних п’єс без слів.

Особливі заслуги Дениса Січинського перед національною музичною культурою пов’язані зі створенням першого в Західній Україні твору оперного жанру – патріотичної народно-музичної драми «Роксоляна». 13 січня 1909 року в Бережанах уперше в присутності автора в супроводі струнного квінтету та фортепіано було виконано пролог і уривки з «Роксоляни». Украй виснажений, знедолений життям і хворобою, митець звернувся до лікарів, які виявили в нього рак горла. Останні дні Д. Січинський, перемагаючи страшний біль, не переставав працювати, а творчий доробок передав незадовго до смерті у власність «Українському музичному видавництву». Загалом у творчій спадщині митця – кантата, опера, музика до театральних п’єс, 201 хоровий твір, 20 солоспівів, обробка народних пісень.

Поетеса Костянтина Малицька (Віра Лебедова) написала вірш «Чом, чом, чом, земле моя», а композитор Д. Січинський створив музику. Так народилася і полинула по Україні пісня. Згодом вона стала народною, бо її полюбив і назвав своєю весь народ. Помер Денис Січинський 26 травня 1909 року. Під час поховання співали хори станіславського «Бояну» та села Микитинець, засновані митцем, грав оркестр, також створений композитором.

Надгробок Дениса Січинського в Івано-Франківську

Довгі роки могила Д. Січинського залишалася занедбаною, і лише через тридцять років після смерті на пожертви громадян на ній встановили пам’ятник. Творча спадщина видатного композитора невпорядкована та мало вивчена і до сьогодні, багато творів було втрачено, але ті роботи митця, які дійшли до нас , свідчать про його неймовірну обдарованість, любов до музики, мистецтва, яку він протягом усього непростого життя ніс людям.

На крилах танцю

Віртуальний проєкт “Мистецька галерея портретів”

До 120-річчя від дня народження П. П. Вірського,

українського артиста балету та хореографії

Павло Вірський – видатний український хореограф і реформатор. Він був творцем і керівником Державного академічного ансамблю народного танцю України, народним артистом СРСР (1960), лауреатом Державної премії СРСР (1950, 1970) та Державної премії України 

ім. Т. Шевченка (1965).

Павло Павлович народився 25 лютого

 1905 року в Одесі. Вірські мали дворянське походження. Дід займався банківською справою, бабуся – випускниця інституту шляхетних панянок. Батько тяжів до точних наук і був інженером. У родині всі сподівалися, що Павло піде батьківською стежкою. Спочатку його відправили до престижної Рішельєвської гімназії, але вже там стало зрозумілим, що точні науки не приваблюють гімназиста,

 а ось музика просто заворожувала. Щонеділі родина відвідувала оперу, тоді хлопчина й вирішив присвятити себе мистецтву.

У 1923-му вступив до Одеського музично-драматичного училища. Закінчивши у 1927 р. навчання в Одесі, він рік (1927 – 1928) стажувався в Московському театральному технікумі в 

А. Мессерера. Віртуоз танцювальних па 

прийшов на балет не в 6 років, а після 18. 

Ще в студентські роки мріяв оживити народний академічний танок театральним дійством. Для випускної роботи придумав сценку з п’яним матросом. За лаштунками заліз на двометрову драбину і, коли зазвучала музика, вивалився прямісінько до публіки.

По закінченню технікуму повернувся в Одесу й став працювати в оперному театрі. Перші роки його самостійного творчого 

життя – щоденна багатогодинна робота біля балетного станка, нові, переважно характерні, партії в класичних балетах.

Проте Вірський майже відразу починає займатися й постановочною роботою. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища М. Болотовим у 1928 р. він показує оригінальну за сценічним вирішенням постановку балету Р. Глієра «Червоний мак» (де в матроському груповому танці «Яблучко» Вірський виконує партію Вістового).

 У 1929 р. вони ставлять «Есмеральду» Ц. Пуні, де Вірський 

танцює партію Клода Фролло.

Символ високої майстерності

Віртуальний проєкт “Мистецька галерея портретів” 

До 170-річчя від дня народження П. К. Саксаганського,

українського актора і режисера

П. К. Саксаганський

Саксаганський Панас Карпович

(справжнє прізвище – Тобілевич) – видатний український актор, режисер, драматург, театральний діяч, педагог школи Марка Кропивницького, теоретик українського театру.

Народився Панас Карпович 15 травня 1859 року в селі Кам’яно-Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії, (нині Братський район Миколаївської області), в сім’ї управителя поміщицьких маєтків. Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України». За іншими даними народився 27.05.1859 р. Його батько – Карпо Адамович Тобілевич і мати Євдокія Зіновіївна Садовська, колишня кріпачка поміщика Золотницького, яку Карпо Адамович викупив із кріпацтва, прищепили своїм дітям – майбутнім видатним театральним діячам безмежну любов до рідного краю, української культури та глибоке співчуття знедоленому народу. Панас був наймолодшою дитиною в славній родині Тобілевичів. Його старші брати І. К. Карпенко-Карий та М. К. Садовський.

Брати Тобілевичі: М. Садовський, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський

Початкову освіту Панас здобув у Бобринецькій початковій школі, продовжив навчання в Єлисаветградському реальному училищі, яке закінчив у 1877 році. Ще школярем захопився влаштуванням аматорських вистав. Сценічну діяльність розпочав у Єлисаветграді в аматорському гуртку під орудою
М. Кропивницького, зароблені кошти йшли на навчання
бідних школярів.
Але любов до театру у хлопця зародилася завдяки матері, яка, працюючи у Золотницьких, мала змогу відвідувати вистави мандрівних труп, тож театр знала, до того ще й чудово співала. Щосуботи в хаті Тобілевичів були гості: обговорювали вистави, співали, читали Шевченка. Також слухали спів Карпа Адамовича, його кумедні розповіді. Так Панас засвоїв батькову манеру оповідати. Той заохочував дітей співати, декламувати,
не соромитися.
За прикладом брата Миколи та під впливом подій російсько-турецької війни Саксаганський спочатку хотів побудувати кар’єру військового. У 1878 р. Панас вступив до запасного батальйону, звідти – до Одеської військової школи. Дістав призначення у 58-ий Празький піхотний полк у Миколаєві.
Але Саксаганський розчарувався у службі, залишив думку про військову академію. Разом з тим, не минав нагоди подивитися спектакль гастролерів, узяти участь у благодійних виставах трупи Чернишова.

Народне мистецтво Марії Примаченко

Віртуальний проєкт “Мистецька галерея портретів” 

До 115-річчя від дня народження української майстрині

народного декоративного розпису

Марія Оксентіївна Примаченко (Приймаченко) – художниця, творчість якої – прекрасне, дивовижне, утаємничене, і до кінця незбагненне явище, – упродовж майже століття привертає до себе увагу шанувальників мистецтва, дослідників, художників, культурологів, мистецтвознавців. Жінка з нелегкою долею, малописьменна, була визнана зіркою першої величини у «Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва» (Белград, 1984 р.). Наївне мистецтво – стиль творчості самодіяльних художників, які не отримали професійної освіти.

Марія народилася в 1908 році у затишному будиночку в селі Болотня, що на Київщині. Народившись зимної днини, цій дівчинці судилося своїм даром зігріти весь світ. В родині Примаченко було багато творчих людей. Батько, Оксентій Григорович, був теслею-віртуозом. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання. Бабуся – талановитою писанкаркою. Дівчинка із захватом спостерігала, як звичайні речі в руках її рідних набували краси. Разом із мамою їй подобалося працювати з тістом: в маленьких ручках швидко формувалися досконалі вареники, пиріжки, медівники. Любила Марія оздоблювати святкові короваї.

Ще маленькою Марія тяжко захворіла на поліомієліт. Через недугу вона не могла працювати у полі й змушена була залишатися на самоті. Рятуючись від страшної хвороби, Марійка почала малювати. Спочатку в своїй уяві, а згодом – у лініях та кольорі вона створювала чудовий світ. Серйозно малювати Примаченко почала в 17-річному віці. «Починалося все це так, – згадувала художниця. – Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всілякі квіти, побачені мною. 

А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…». Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Дивувалися, радили вчитися.

Цікаво, що загалом художниця була малоосвіченою: через хворобу вона пройшла лише чотири роки навчання. У підписах до картин вона практично не ставила розділових знаків і користувалася народним наріччям, зате однаково вправно малювала обома руками. 

Український Мікеланджело

Віртуальний проєкт “Мистецька галерея портретів”

До 90-річчя від дня народження Івана Мердака,

українського скульптора і різьбяра

Іван Мердак – визнаний митець, лауреат багатьох престижних нагород, член Національної Спілки художників України, заслужений майстер народної творчості України, роботи якого експонувалися в США, Канаді, Австралії, Німеччині, Франції, Польщі. Його ім’я відоме далеко за межами України. Дерев’яні скульптури українського митця стали окрасою парку неподалік Гамбурга.

Мердака називають правдивим лемківським самородком, який надзвичайно тонко відчував природу й енергетику дерева – матеріалу, з яким працював.

Він завжди був і залишився сином Лемківщини, співцем її природи та звичаїв, яскравим продовжувачем традицій лемківської різьби. Він тішився своїм корінням: «Лемкіщина – той край, де органічно гори зливаються із небом. Лемки бачать землю і небо як одне ціле. Творчість – величезні муки. Знаю це з власного досвіду. Чим більше ми страждаємо, тим більше це відчують люди. Усе згодом обернеться сторицею. Якщо тебе не обпекло, не заболіло, ти не народився як художник. Лемки – гордий народ. Ми пережили тяжкий історичний рубікон понад півстоліття тому, досі ніхто належної оцінки тодішній брутальності не дав».

Майбутній скульптор і різьбяр народився у селі Райське на Лемківщині (тепер – Польща) в родині сільського коваля 26 листопада 1933 року. Село отримало назву від неповторних краєвидів, що оточували його, від мальовничих берегів стрімкої гірської ріки Сян, яка пробивалась крізь віковічні скелі гір, живлячи цілющою водою навколишню природу. «Я міг годинами стояти і милуватися витвором Господнім, такої краси більше в житті не зустрічав», –

не раз пригадував про свою батьківщину митець.

З раннього дитинства хлопчик любив ліпити з глини і вирізати з дерева фігурки різних звірів. Добрим наставником для нього став дід по материній лінії, різьбяр по дереву, який із шестирічним онуком сходив усі довколишні Карпати.

У спогадах Івана Григоровича яскраво зринає давня картина: його, русявого світлоокого хлопчину, міцно тримає за руку улюблений дід Дмитро Зенчак. І довго-довго ходять вони, босоногі, карпатськими бескидами – рідною Лемківщиною. Дід Дмитро розповідає про гори, дерева, гриби, кущі, коріння. Ця, прищеплена змалку, любов до рідного краю супроводжувала митця усе життя. Саме тому портрет діда Дмитра у творчості скульптора був дуже символічним.

В 1946 році родина волею історії була переселена в Радянську Україну. Сім’я знайшла притулок у селі Королівка Борщівського району на Тернопільщині. Тут хлопчик пішов до школи, здобув середню освіту. Після закінчення школи Іван Мердак вступив у Чернівецьке художньо-ремісниче училище. Його жанрова скульптура «Брат за брата», виконана у студентські роки, експонувалась у Чернівцях, Москві, Монреалі.

Від 1965 року Іван Григорович жив у Тернополі, працював художником виробничо-художнього комбінату. Спочатку творив у техніці тонованого гіпсу. З 1972 року займався різьбою по дереву і коренепластикою, звернувшись до народних лемківських традицій.

Неподалік центру Тернополя, у столітній подільській хаті була його творча майстерня та сад мистецтв, який приваблював відвідувачів з усього світу. Бували тут Леонід Кравчук, Віктор Ющенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Іван Попович, європейські та світові художники, фотомитці, актори, школярі, студенти. Усі так були захоплені роботами майстра, що одностайно твердили, що Тернопіль має дві перлини – озеро та сад мистецтв – творчу майстерню-музей заслуженого майстра народної творчості України Івана Мердака. За спогадами сучасників, незмінною трапезою в його майстерні були солодке персикове вино і грецькі горіхи, які він любив збирати сам.

За скульптурами Івана Мердака можна вивчати історію Київської Русі, заглянути у глибину ще давніших віків. Самі назви говорять за себе:

«Нестор-літописець», «Кирило і Мефодій», «Князь Святослав», «Данило Галицький», «Ярослав Мудрий», «Іван Вишенський», «Слов’янин», «Лемко», «Лемкиня», «Подоляночка» тощо.

Одна з центральних постатей у творчості Мердака – Іван Вишенський.

«З усіх історичних постатей мене найбільше вражає Іван Вишенський, силою свого характеру. Спонукало до роботи над портретом українського мислителя прочитання дослідження про нього І. Франка. Матеріал – старовинний граб – випадково знайшовся у гущавині лісу неподалік Збаража. Ще в лісі побачив закінчений образ. За два дні зробив портрет. Ця робота принесла мені славу», – згадує майстер.

У різні періоди життя митець прагнув відтворити власний образ, точніше, передати свій внутрішній світ, залишивши нам серію автопортретів.

На деяких він постає у молоді роки, на інших – у зрілі. Одразу впадає у вічі зовнішня відмінність, але всіх їх об’єднує спроба передати складний світогляд багатої творчої особистості. Найчастіше митець працював з липою, горіхом, менше з дубом.

Є в нього оригінальна робота з бузку – Святий Ілля-пророк їде на колісниці. Ставив за мету реалізувати портрети славетних діячів Київської Русі. Наперед готував ескізи, дерево шукав роками.

«Так було з Нестором-літописцем. Я виліпив його з пластиліну і тривалий час не міг знайти необхідний матеріал. Аж доки не трапилася до рук старенька яблуня». Цю роботу придбав у майстра Тернопільський краєзнавчий музей. Красою своїх творів митець зачарував німців в Гамбурзі: за короткий час виготовив

25 дерев’яних скульптур і барельєфів, які отримали найвищу оцінку. Дерев’яну постать українського філософа Григорія Сковороди висотою до трьох метрів придбав директор

однієї із гамбурзьких шкіл.

Іван Мердак мав дивовижне, рідкісне відчуття дерева, яке щоразу оживало від легенького доторку різця майстра. Він навчився відчувати душу деревини, а побачити такі тонкощі в природі може тільки людина глибокої і ніжної натури.

«Люди надзвичайно жорстоко ставляться до дерева, – часто повторював Іван Мердак. – Бездумно і безпідставно зрізаємо, спалюємо, нищимо. Дерево супроводжує нас протягом життя, тому воно рідне і близьке. На весіллях грає скрипка, сопілка і цимбали. Спимо на дерев’яних ліжках, користуємося меблями. Змалечку ніщо не замінить дерев’яної колиски і також малюсінького ліжечка. Навіть, згоряючи, дерево наостанок віддає нам своє тепло, не маючи ревності через те, що поводимося з ним варварськи. Коли закінчуємо життя – домовина також дерев’яна, як і хрест. На могилах садять калину…»

Кожна робота майстра несе добрий дух та позитивну енергію. Цього невисокого на зріст чоловіка з теплотою філософського погляду та неосяжним добром, відданого служінню мистецтву, знали і любили не лише в Тернополі, в Україні, а й в далеких світах. Бельгійці називали лемківського самородка автором живих скульптур, німці – гросмайстром, поляки визнавали, що «таких жезьбів Польска нє відзяла», американці вважали його найбагатшою у світі людиною, австралійці заздрили,

що він не жив у них.

Є в Івана Мердака живописні та графічні роботи. Першу свою роботу – портрет матері – він написав шкільними акварельними фарбами. А ще Іван Григорович був вишуканим актором. Йому вдавалися невеличкі пародії з життя, які придумував сам. Для своїх гостей завжди влаштовував захоплюючі моновистави, в яких дотепно, влучно і правдиво перевтілювався у відомих історичних та політичних осіб. Писав високохудожні коротенькі літературні оповідання-шкіци. У кожному з них відображав глибоку філософію і правду свого складного життя.

У 2002 році Іван Григорович несподівано для всіх продав квартиру та майстерню в Тернополі і разом з дружиною та синами переїхав у місто Херсон, де поховані його дід і батько. Його радо прийняли до місцевої Спілки художників. Тут митець мав великий успіх. Останньою його роботою стала скульптура лемківського маляра Никифора Дровняка.

27 травня 2007 року, після довгої та важкої хвороби, Івана Мердака не стало. Скульптор-філософ відійшов у вічність у перший день Зелених свят, коли домівки прикрашаються зеленою деревиною і травами.

Світло згаслої зірки

Віртуальний проєкт "Мистецька галерея портретів"

До 165-річчя від дня народження Марії Башкірцевої,

української й французької художниці та скульпторки

Марія Костянтинівна Башкірцева народилася 24 листопада 1858р. (23 листопада 1860 р.) у селі Гавронці на Полтавщині в багатій аристократичній сім’ї. Після того, як шлюбний союз між її батьками розпався, росла й виховувалася в розкішному маєтку дідуся, колишнього генерала й героя Кримської війни. Другий дід, по материнській лінії, належав до старовинного заможного татарського роду ще золотоординської доби. Батько Марії був предводителем місцевого дворянства.

Село Гавронці на Полтавщині.
Світлина поч. ХХ століття

Обдарованість Марії була надзвичайно багатогранною. З ранніх літ у дівчинки проявилися виняткові здібності до малювання, танців, музики, співу. Вона володіла рідкісним сопрано, мала надзвичайну пам’ять. Але у дівчинки було слабке здоров’я, тому родині довелося у 1870 році виїхати за кордон. Побувавши в Австрії, Німеччині, Швейцарії та Італії, родина Башкірцевих у 1872 році зупинилася у Франції. Проте хвороба й надалі 

підточувала її здоров’я.

Сто сердець в одному

Віртуальний проєкт «Мистецька галерея портретів»

До 80-річчя від дня народження Мирослава Коцюлима, 
актора, народного артиста України

Мати Анна з маленьким Мирославом 
на руках, тато Петро, сестра Ганя,
літо 1943 року

Мирослав Петрович Коцюлим народився 7 січня 1943 року в с. Стара Ягільниця, тепер Чортківського району Тернопільської області. Середню освіту здобув у Білобожницькій середній школі. Основи його акторської майстерності закладали такі велети-фундатори Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької, як Борис Романицький, Олексій Ріпко, Олександр Гай. Тож через усе життя Мирослав Петрович проніс добру згадку про цих талановитих світлих людей. Театр Заньковецької став для нього великою школою майстерності, джерелом подальших досягнень та звершень, а згодом – світлим теплим спомином. У 1963 році, успішно склавши іспити, Коцюлим закінчує своє навчання у театральній студії.

Дипломна робота "Зимовий вечір",
Панас, 1963 р.

А після показу дипломної роботи його запрошували на роботу в Івано-Франківськ, Дрогобич, на сцену Львівського ТЮГу. Та з-поміж усіх пропозицій та запрошень Мирослав обрав саме підмостя тернопільського театру і прослужив на омріяній сцені 42 роки, маючи лише один запис у трудовій книжці. Коли Мирослав Коцюлим прийшов у театр – тут була дуже сильна режисура, геніальні актори. Він учився у Ярослава Геляса, Анатолія Горчинського, Рими Степаненко, Павла Загребельного, Анатолія Бобровського. Згодом працював з режисерами Олегом Мосійчуком, Вячеславом Жилою та багатьма іншими, які були частинкою цього великого живого організму. Життя і театр для М. Коцюлима – одне ціле. Молодий актор працював багато, був задіяний в багатьох виставах, кожна з яких була неначе маленька школа майстерності, у кожній він залишав частинку свого серця. Він не грає ролі – він ними живе.

"Оборона Буші" М. Старицький
Онук Свиридишин,
м. Тернопіль, 1963 р.

Його герої – різнохарактерні, з різних епох, з різними уподобаннями: Сергій («Чебрець пахне сонцем»  О. Коломійця), Онук («Оборона Буші»  М. Старицького), Юрій («Пам'ять серця»

О. Корнійчука), Олексій («В степах України» О. Корнійчука) і ще безліч вистав, понад сто ролей, понад сто образів, створених на сцені.

"Юстина" Х. Вуалійокі
Хільда - Олена коцюлим,
Лікар - Мирослав Коцюлим

Бог щедро обдарував його талантом.

У творчому доробку цього багатогранного актора були як складні – філософські, трагічні, так і комічні ролі. Вони були багаті на емоційні перепади та зміни настрою: Стецько («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Гордій («Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького), Омелько («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), Велутто («Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі і Р.Тарабузі), Пузир («Хазяїн» І. Карпенка-Карого).

"Сватання на Гончарівці"
Г. Квітка-Основ'яненко
Стецько - М. Коцюлим,
Уляна - М. Гонта, 1963 р. 

Його талант загально визнаний і відзначений. У 1985 році 42-річний актор отримує свою першу нагороду – другу Республіканську премію за роль Дервоїда у виставі О. Дударєва «Рядові», у 1986-му – звання заслуженого артиста Української РСР. Найвищі нагороди: у 1997 році – премія Амвросія Бучми за роль Пузиря у виставі «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, у 1999-му – звання народного артиста України та перша премія за роль Ромула Великого в однойменній виставі на фестивалі «Тернопільські театральні вечори».

Окрема сторінка його життя – творча дружба і партнерство з режисерами. «У кожного актора, навіть великого, – любив повторювати Мирослав Петрович слова свого кумира Миколи Черкасова, – повинен бути хоч маленький режисер ». У нього були талановиті режисери, але найбільш тісний творчий тандем склався з Федором Стригуном. «Сам Бог послав мені його, - завжди говорив Мирослав Петрович і додавав: - Дуже важливо, щоб режисер знайшов свого актора, а актор – режисера, та так, щоб обов’язково виникла стовідсоткова довіра. От тоді й твориться на сцені диво». Період співпраці Федора Стригуна й Мирослава Коцюлима був надзвичайно яскравий, плідний та успішний як для актора, так і для режисера. Славний заньківчанин поставив у Тернополі шість вистав і в кожну запросив Мирослава Коцюлима («Суєта» – Макар Барильченко, «Хазяїн» – Пузир, «Житейське море» – Стьопочка, «Гуцулка Ксеня» – Іван Синиця, «Маклена Граса» – Граса, «У неділю рано зілля копала» – Андронаті). 

"Мартин Боруля" І. Карпенко-Карий.
Омелько - з. а. УРСР М. Коцюлим
Мартин - з. а. УРСР В. Ячмінський, 1983 р.

«На сцені головне – партнерство, – говорив Мирослав Петрович. – Треба спільно бачити, чути, вчасно промовити – на рівні підсвідомості відчути свого партнера». І в цьому також криється секрет таланту народного артиста України Мирослава Коцюлима. Таке витончене сприйняття було у нього з Володимиром Ячмінським, яке почалося з вистави «Мартин Боруля», де і Володимир (Мартин), і Мирослав (Омелько) мали шалений успіх у глядачів. Їх тернополяни так і запам’ятали – завжди удвох, друзі-нерозлийвода, хоча абсолютно різні. Ці яскраві, характерні актори – візитка Тернопільського театру. Вони, за словами відомого театрознавця Ніни Новоселицької – найкращі Мартин і Омелько в Україні. Акторами-партнерами, з якими Мирослав Коцюлим творчо зростав на сцені Тернопільського театру з 1963-го і до кінця свого життя, були актор і режисер Павло Загребельний, В’ячеслав Хім’як, Марія Гонта, Михайло Безпалько, Люся Давидко, Іван Ляховський, Віра Самчук, Олена Коцюлим. Саме вони та багато інших допомогали Мирославу вирости у творчу особистість.

Вертеп "Ой радуйся, земле!" 1991 р.

З 1969 року він працює (за сумісництвом) режисером, а в окремих виставах і актором Озернянського самодіяльного народного театру Зборівського району. На його сцені М. Коцюлим протягом 1969–1997 років поставив 36 вистав, які побачили не лише глядачі Тернопільщини, а й Болгарії. За цей час його народний театр неодноразово був відзначений нагородами на обласних конкурсах ім. Л. Курбаса, одержував призові місця. Мирослав Петрович іскрився гумором, полюбляв добрий жарт, був інколи іронічним. Він часто сам виходив на сцену із творами Павла Глазового, Остапа Вишні. Тернопільські слухачі не раз чули з місцевого радіо вірші В. Вихруща, Г. Костів-Гуски, Б. Мельничука та багатьох інших авторів у його виконанні. Доброю пам’яттю Мирославу Коцюлиму стали його телепередачі «Рибальське плесо», «Казки діда Омелька». Мирослав Коцюлим-актор не боявся бути розгубленим, кумедним, безпорадним, разом з тим силою свого таланту він міг виліпити з «маленької людини» особистість сильну, багатогранну, яскраву. Свою харизматичність, високий професіоналізм він здобув великою працею і трепетним ставленням до мистецтва театру.

Тож належно оцінімо те, що є, те, що високо і гідно було вписано великим Актором у коштовну книгу історії українського театру.

Джерело: 

1. Корнієнко, О. Тернопільський театр ім. Т. Г. Шевченка. – Київ : Мистецтво, 1980. – С. 30, 68, 70, 72, 74, 80, 86, 89. 2. Весна, Х. Коцюлим Мирослав Петрович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол: Г. Яворський та ін. – Тернопіль : Видав.-полігр. к-т «Збруч», 2005. – Т. 2 : К – О. – С. 207.

 

3. Душа осяяна театром: життєвий шлях нар. артиста України Мирослава Коцюлима / авт. проєкту О. Коцюлим ; упоряд. М. Подкович, В. Собуцька. – Тернопіль : Джура, 2010. – 328с. : іл. 

4. Собуцька, В. Коцюлим Мирослав Петрович // Енциклопедія Сучасної України : енциклопедія [електронна версія] / ред.:

І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ : Ін-т енц. досліджень НАН України, 2014. Т. 15. 

URL: https://esu.com.ua/article-1188

Сценою покликаний

Віртуальний проєкт «Мистецька галерея портретів»

До 125-річчя від дня народження П. С. Карабіневича, 

українського актора, режисера і театрального діяча

П. Карабіневич у головній ролі
у виставі "Гетьман Полуботок"
за О. Барвінським

Видатний актор, режисер, антрепренер, Панас Сильвестрович Карабіневич, народився 18 січня 1897 року в трудовій родині у с. Серебринцях, нині Могилів-Подільського району Вінницької області. Навчався у духовній семінарії у Кам'янці-Подільську (нині Кам'янець-Подільський Хмельницької області, 1913 р.). У 1915 р. був забраний до царської армії, став учасником російсько-австрійської війни, в якій отримав тяжке поранення та був демобілізований.

Професійну театральну діяльність

П. Карабіневич розпочав у 1917 р., коли стає актором у театрі славнозвісного Миколи Садовського, який став для нього плідною «школою сцени». З 1919 р. свою діяльність в Державному театрі Української Народної Республіки під керівництвом М. Садовського він продовжує вже на адміністративній посаді. Навесні цього року, у складних умовах національно-визвольної війни українського народу, П. Карабіневич гастролює у складі театру М. Садовського на Тернопільщині.

У 1920 р. він емігрував до Галичини, де залишився у зоні окупації Польщі, прийняв польське громадянство та перебував у таборі переміщених цивільних осіб «Страдом» біля м. Ченстохова. Працював в українських мандрівних театрах І. Когутяка, О. Міткевич, М. Айдарова та багатьох інших.

У 1924 р. П. Карабіневич отримав власну концесію (дозвіл на ведення театральної справи). Отже, відтоді розпочалася самостійна антрепренерська діяльність Панаса Карабіневича, досвідченого і вже доволі відомого адміністратора та актора.

З 1924 по 1939 рр. він очолював низку зовсім різних мандрівних українських театрів, з якими об'їжджав Волинь, Полісся, Лемківщину, Галичину, частково – Закарпаття та корінні землі ІІ Речі Посполитої.

В Українському придніпрянському театрі під дирекцією

О. Міткевич, Карабіневич був головним адміністратором. Після того, як цей колектив розпався і перетворився 1927 р. на Новий український театр – трупу очолив Панас Карабіневич. Це був один із кращих драматично-опереточних театрів, який щорічно гастролював на Львівщині й Тернопільщині. На сцені виставлялися «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Гетьман Дорошенко»

Л. Старицької-Черняхівської, «Казка старого млина» С. Черкасенка, а також «Циганський Барон» Й. Штрауса, «Пташник з Тиролю» К. Целлера, «Гейша» С. Джонса та інші. Після того, як у виставі «Невольник» під час виступів у Скалаті заспівали «Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни...», польська влада за «порушення спокою і порядку» заарештувала П. Карабіневича на недовготривалий термін та відібрала концесію. Майже до кінця 1930-х рр. відновлений колектив знову мандрував як Український театр Панаса Карабіневича. Але взимку 1930 р. під час горезвісних «пацифікацій» театр П. Карабіневича тривалий час взагалі не виступав через заборони місцевої повітової польської влади та через небезпеку нападів озлобленої польської громади (упродовж трьох тижнів театр переховувався у монастирських приміщеннях у Гошеві (тепер село Долинського району Івано-Франківської області).

У сезоні 1936 – 1937 р. у репертуарі були «Наталка Полтавка»

I. Котляревського, «Дай серцю волю – заведе в неволю» М. Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М. Старицького, «Мати-наймичка» I. Тогобочного (за Т. Шевченком), опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

У жовтні 1939 р. Український народний театр ім. М. Садовського радянська влада об'єднала із Українським народним театром «Промінь» Миколи Комаровського та Українським теат¬ром оперети Богдана Сарамаґи у стаціонарний державний Тернопільський обласний український драматичний театр ім. I. Франка. У ньому П. Карабіневич займає посаду заступника директора. Але в кінці року, службовим переведенням, його призначили керівником новоствореного колгоспного театру в Бережанах. Під час радянської «чистки» 1941 р. П. Карабіневич був заарештований органами НКВС й ув'язнений на Уралі та засуджений до каторжних робіт.

З ув'язнення він повернувся у 1944 р. У повоєнні роки він працював методистом обласного Будинку народної творчості, керував Заліщицьким будинком культури, 

а з 1951р. – Чортківським районним будинком культури, був режисером місцевих драматичних гуртків у Заліщиках і Чорткові (з 1959 р. – народні самодіяльні театри), ставить на сцені твори української класичної драматургії та сучасних авторів. Кращі його вистави у Чорткові – «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Невольник».

Пам'ятник П. Карабіневичу
на чортківському міському кладовищі
(скульптор Т. Невесела)

Помер Панас Сильвестрович Карабіневич 15 травня 1964 р., похований у Чорткові. На могилі споруджено погруддя (1993 р., скульптор Т. Невесела) зі словами: «Панас Карабіневич

(18. І. 1897 – 15. V. 1964) –

видатний театральний діяч».

У 1989 р. його посмертно реабілітували. Сьогодні його ім'ям названа одна з вуличок Чорткова та народний аматорський театр Чортківського районного будинку культури.

Мистецький портрет Йосипа Стадника

 Віртуальний проєкт "Мистецька галерея портретів"

До 145-річчя від дня народження 

Театральне мистецтво – це моє життя. Я ставлюсь до нього завжди скинувши шапку та під стукіт тривожного серця, так, що коли б людині було суджено жити не раз, а двічі, то хотів би і вдруге іти пройденим шляхом.                                                         26 лютого 1954 р.               

                                                   Й. Д. Стадник 

З іменем Йосипа Дмитровича Стадника міцно пов’язана історія українського театру. Його багатогранна творча індивідуальність проявилась у різних сферах театрального мистецтва – як актор, довголітній режисер і директор театральних колективів, перекладач, видавець, педагог і організатор мистецьких закладів та культурно-громадський діяч. Він зробив надзвичайно багато, щоб ще вище піднести сценічне мистецтво і наблизити його до рівня світового театру.

Народився митець 18 березня 1876 року у с. Валява, тепер Жешувського воєводства (Польша). Своїм життям і сценічною діяльністю він тісно пов'язаний з Тернопільщиною. Дитячі та шкільні роки провів у селах Романівка та Великі Бірки Тернопільського району, де його батько працював залізничником.

Закінчив драматичну 

студію Конопка в Польщі. 

У 1890-1894 роках навчався у Тернопільській учительській семінарії. Тут під час гастролей Львівського українського театру успішно склав із І. Рубчаком конкурсні іспити і вступив до театру товариства «Руська бесіда» у Львові. Довгі роки Й. Стадник був актором і режисером цього театру, а з 1906 по 1913 роки очолив колектив вже як його директор. З 1917 року, лишень рік, працював режисером у театрі Миколи Садовського в Києві. У 1919 році очолював Український театр ЗОУНР у Станіславі і в Кам'янці Подільському. У 1921–1939 з перервами очолював професійні трупи в Галичині, які не раз гастролювали на Тернопільщині: в містах Заліщики, Копичинці, Бучач, Товсте. У 1939 році Йосип Стадник очолює Український драматичний театр ім. Л. Українки у Львові. На його сцені ідуть високохудожні вистави «Украдене щастя» І. Франка, «Платон Кречет» і «В степах України» О. Корнійчука, «Остання жертва» О. Островського. З 1942 року він очолює драматичний Підкарпатський театр у Дрогобичі, а з 1944 року стає режисером театру мініатюр у Львові. Все, що було в світовій літературі нового й демократичного, митець перекладав і виводив на сцену. На стадниківські вистави приходили всі – українці, поляки, євреї, всі знаходили для себе відповідний репертуар. 

Трупа Стадника об’їздила з виставами всю Галичину.

Чимало віддається він громадській роботі як депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання у 1940 році.

Як знавець і палкий ентузіаст народного мистецтва, Йосип Стадник відкриває у 1940 році першу на Львівщині олімпіаду художньої самодіяльності та працює в її журі. Він представляв театральну громадськість Західної України на ювілеях Київського театру імені І. Франка, на різних республіканських форумах митців сцени.

Стадник був багатогранним, багатоплановим актором, грав майстерно у різних жанрах драматургії. За своє життя він зіграв понад 130 ролей, як режисер поставив 160 драматичних творів, 15 опер, 50 оперет. Його акторськими шедеврами були: Гарпаґон і Тартюф («Скупар», «Тартюф» Жана Батиста Мольєра), Іван («Війт Заламейський» Педра Кальдерона), Урієль Акоста (в однойменній драмі Карла Ґуцкова), Хлестаков («Ревізор» Миколи Гоголя), Яґо («Отелло» Вільяма Шекспіра), Франц Моор («Розбійники» Фрідріха Шіллера), Шалапут (в однойменному фарсі К. Ілінського) та інші.

Він також знявся у першому фільмі про класову боротьбу в галицькому селі «Вітер зі Сходу» (1940 р.), допомагав в організації тодішніх театрів мініатюр та польського драматичного театру.

Йосип Дмитрович Стадник зробив великий внесок в мистецький світ, як відомий режисер-педагог. Ще в 1899 році він створив «Театральну студію-школу». Понад десятиріччя читає в ній лекції з історії та теорії світового театру, знайомить молодь з досвідом сценічного мистецтва М. Кропивницького, М. Садовського, М. Заньковецької, з системою К. Станіславського. Викладав у музично-драматичній школі ім. М. Лисенка у Києві (1917–1918), у драматичній школі при Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові (1922–1924). Його учнями були: народні артисти УРСР С. Федорцева і Я. Геляс, народні артисти СРСР А. Бучма і М. Крушельницький, заслужені артисти УРСР Є. Коханенко і О. Рубчаківна.

Значний вклад Стадник вніс в українську культуру як перекладач. Володіючи російською, польською, чеською, німецькою, шведською мовами, він зробив понад 50 перекладів драматичних творів та лібрето оперет з світової літератури. Частина з них була ним видана, а більшість поставлена ним же на сцені.

Як режисер і перекладач, Йосип Стадник творив велику інтернаціональну місію, знайомив глядача з кращими досягненнями світової драматичної і музичної літератури, 

зокрема слов’янських народів.

«Моєю мрією було, - розповідав митець у спогадах, - мати в репертуарі свого театру найкращі твори усіх слов’янських народів і частинно удалось мені це здійснити».

Помер Йосип Дмитрович Стадник у віці 78 років 

у місті Львові 8 грудня 1954 року.

Джерела: 

1. Медведик, П. Актор, режисер, педагог [Текст] // Вільне життя. — 1976. — 20 берез. — С. 4.

 

2. Стадник Йосип Дмитрович [Текст] // Митці України: Енцикл. довід. — Київ, 1992. — С. 548.

 

3. Театральна Тернопільщина: Бібліогр. покажч. / Уклад.: П. К. Медведик, В. Я. Миськів, Н. К. Іванко. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. — 264 с. С. 65 – 68.: Про Й. Стадника.

 

4. Щербак, Л. Стадники [Текст] /Л. Щерабак // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль, 2008. — Т. 3 : П — Я. С. 327-329.