Віртуальний проєкт “Мистецька галерея портретів”
До 120-річчя від дня народження П. П. Вірського,
українського артиста балету та хореографії
Павло Вірський – видатний український хореограф і реформатор. Він був творцем і керівником Державного академічного ансамблю народного танцю України, народним артистом СРСР (1960), лауреатом Державної премії СРСР (1950, 1970) та Державної премії України
ім. Т. Шевченка (1965).
Павло Павлович народився 25 лютого
1905 року в Одесі. Вірські мали дворянське походження. Дід займався банківською справою, бабуся – випускниця інституту шляхетних панянок. Батько тяжів до точних наук і був інженером. У родині всі сподівалися, що Павло піде батьківською стежкою. Спочатку його відправили до престижної Рішельєвської гімназії, але вже там стало зрозумілим, що точні науки не приваблюють гімназиста,
а ось музика просто заворожувала. Щонеділі родина відвідувала оперу, тоді хлопчина й вирішив присвятити себе мистецтву.
У 1923-му вступив до Одеського музично-драматичного училища. Закінчивши у 1927 р. навчання в Одесі, він рік (1927 – 1928) стажувався в Московському театральному технікумі в
А. Мессерера. Віртуоз танцювальних па
прийшов на балет не в 6 років, а після 18.
Ще в студентські роки мріяв оживити народний академічний танок театральним дійством. Для випускної роботи придумав сценку з п’яним матросом. За лаштунками заліз на двометрову драбину і, коли зазвучала музика, вивалився прямісінько до публіки.
По закінченню технікуму повернувся в Одесу й став працювати в оперному театрі. Перші роки його самостійного творчого
життя – щоденна багатогодинна робота біля балетного станка, нові, переважно характерні, партії в класичних балетах.
Проте Вірський майже відразу починає займатися й постановочною роботою. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища М. Болотовим у 1928 р. він показує оригінальну за сценічним вирішенням постановку балету Р. Глієра «Червоний мак» (де в матроському груповому танці «Яблучко» Вірський виконує партію Вістового).
У 1929 р. вони ставлять «Есмеральду» Ц. Пуні, де Вірський
танцює партію Клода Фролло.
Двоє талановитих митців органічно доповнювали один одного: Болотов займався постановкою, схилявся до оригінальних пантомімічних мізансцен, Вірський наповнював спектаклі яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танці, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У балетах Болотова і Вірського («Корсар», «Лебедине озеро», «Дон Кіхот» та ін.) гармонійно поєднувалися танок і пантоміма, елементи класичної і народної хореографії.
У 1930 р., у Московському художньому театрі балету, Вірський і Болотов презентували свою постановку героїко-революційного балету
В. Феміліді «Карманьйола».
У 1931 – 1933 рр. вони – балетмейстери Одеського театру. У 19333 – 1934 – очолюють трупу Харківського театру ім. М. Лисенка, де ставлять «Раймонду» й «Есмеральду».
У 1934 – 1935 роках вони ж керують балетною трупою в Дніпропетровську (нині Дніпро), де вперше ставлять комедійний балет на сюжет «Декамрона» - «Міщанин із Тоскани». Вірський виконував у ньому партію розпусного абата Чапелетто.
Проте все це творче розмаїття тільки початок діяльності,
що змінить творче обличчя Павла Вірського й визначить
його місце в українській культурі.
Починати цю діяльність йому довелося майже з нуля. Першим кроком Вірського була постановка в Одесі наприкінці 20-х танців в опері М. Лисенка «Тарас Бульба». Сповнений емоцій і сили «Козачок» був першим перенесенням на сцену фольклорно-танцювальних зразків у їх споконвічному вигляді.
Наступним етапом була постановка танців в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» для Декади української літератури і мистецтва в Москві. Танцюристи, які злітали високо в повітря з шаблями наголо в руках, запаморочливі оберти, майстерне фехтування в танці, стрімкі стрибки й різноманітні присядки, виконані зі збереженням канонів класичної хореографії, вразили не тільки звичайну московську публіку, а й самого
К. Станіславського, який був у захваті від гастролей киян.
На Київській міській хореографічній конференції в лютому 1937 р. Вірський робить доповідь про український народний танець і перспективи його розвитку від першоджерела – побутового танцю-примітива, фольклорного обряду, народних ігрищ – до створення професійної народної хореографічної школи.
Створений навесні того ж року Державний ансамбль народного танцю України очолюють Вірський з Болотовим. В першій програмі вони пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, створюють колоритні сюжетні картини – балети-мініатюри «Запорожці», «Хміль», «Швачки», «Ой, під вишнею», «Українська сюїта», «Гопак» та ін. Водночас ансамбль стає фольклорно-етнографічною лабораторією, що займається пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцювальної музики.
Вірського в 1939 р. призначають балетмейстером Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу: де він ставить солдатські танці з елементами народних танців усього багатонаціонального складу Радянської армії. Робить це так успішно, що з 1943 по 1955 роки він працює в Державному ансамблі пісні і танцю Радянської армії ім. О. Александрова в Москві. Зрідка Павло Павлович намагається знайти віддушину в постановці балетних спектаклів. У 1948 р. Вірський намагається поставити «Лісову пісню» в Ленінграді, але єдиним театральним спектаклем,
який йому дали поставити після війни, був балет
«Чорне золото» В. Гомоляки.
Переломним у долі Павла Вірського стає 1955 рік. Він стає художнім керівником Державного ансамблю танцю УРСР.
У роботі балетмейстер був дуже вимогливим, не шкодував ні себе, ні танцюристів. За роки роботи в Ансамблі народного танцю України Вірський поставив близько ста окремих номерів. Він інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його основі створював масові яскраві хореографічні полотна та ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри.
Навіть такі номери-одноденки, як «Радянська Україна», «Кукурудза», «Бухенвальдський набат», – залишалися українськими за музикою, хореографічною лексикою та світобаченням. Майже піввіку не сходять зі сцени «Повзунець», «Чумацькі радощі»,
«Одна пара чобіт на вісім ніг» та інші. Фінальний «Гопак»,
що став візиткою ансамблю, і зараз викликає бурхливі овації
в усіх концертних залах планети.
Щоб розширити «регіональну географію» концертних програм, Вірський запрошує на постановку окремих номерів талановитих балетмейстерів з інших українських колективів. У репертуарі ансамблю з’являється чудова «Березнянка» в постановці балетмейстера Закарпатського ансамблю Клари Балог.
Творчість Павла Вірського синтезувала досягнення кількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного танцю. Він завжди спирався на традиції. Але традиції сприймав творчо, збагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника й талановитого багатопланового хореографа.
Варто зазначити, що Вірський виховав цілу плеяду виконавців, для яких український танець теж став справою життя. При ансамблі створена студія, яка сьогодні стала Академією українського танцю завдяки талановитому послідовнику Вірського –
Мирославу Вантуху.
Помер балетмейстер 5 липня 1975 p., щойно відзначивши своє 70-ліття.
Мине ще два роки, перш ніж ансамбль,
який ледь не з моменту виникнення називали «ансамблем Вірського», одержить право офіційно носити
ім'я свого творця.
У 1980 році ансамбль очолив народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Мирослав Вантух, який керує ним дотепер. Він став автором багатьох відомих хореографічних творів, окрім того, він поновив понад
10 номерів програми Павла Вірського.
За роки діяльності колектив ансамблю виступив у понад
60 країнах світу, а від 13 вересня до 6 грудня 2004 року гастролював у США і Канаді, де за 84 дні виступив
з 72 концертами у 58 містах.
У 1983 році в Києві, на будинку по вулиці Малій Житомирській 10,
де він жив в 1969 – 1975 роках, встановлено меморіальну дошку.
від дня народження хореографа.
Також у 2005 році Поштою України була випущена поштова марка номіналом
45 копійок, присвячена 100-річному
ювілею Павла Вірського.
В багатьох містах України ім’ям
Павла Вірського названі вулиці.
Немає коментарів:
Дописати коментар