На крилах танцю

Віртуальний проєкт “Мистецька галерея портретів”

До 120-річчя від дня народження П. П. Вірського,

українського артиста балету та хореографії

Павло Вірський – видатний український хореограф і реформатор. Він був творцем і керівником Державного академічного ансамблю народного танцю України, народним артистом СРСР (1960), лауреатом Державної премії СРСР (1950, 1970) та Державної премії України 

ім. Т. Шевченка (1965).

Павло Павлович народився 25 лютого

 1905 року в Одесі. Вірські мали дворянське походження. Дід займався банківською справою, бабуся – випускниця інституту шляхетних панянок. Батько тяжів до точних наук і був інженером. У родині всі сподівалися, що Павло піде батьківською стежкою. Спочатку його відправили до престижної Рішельєвської гімназії, але вже там стало зрозумілим, що точні науки не приваблюють гімназиста,

 а ось музика просто заворожувала. Щонеділі родина відвідувала оперу, тоді хлопчина й вирішив присвятити себе мистецтву.

У 1923-му вступив до Одеського музично-драматичного училища. Закінчивши у 1927 р. навчання в Одесі, він рік (1927 – 1928) стажувався в Московському театральному технікумі в 

А. Мессерера. Віртуоз танцювальних па 

прийшов на балет не в 6 років, а після 18. 

Ще в студентські роки мріяв оживити народний академічний танок театральним дійством. Для випускної роботи придумав сценку з п’яним матросом. За лаштунками заліз на двометрову драбину і, коли зазвучала музика, вивалився прямісінько до публіки.

По закінченню технікуму повернувся в Одесу й став працювати в оперному театрі. Перші роки його самостійного творчого 

життя – щоденна багатогодинна робота біля балетного станка, нові, переважно характерні, партії в класичних балетах.

Проте Вірський майже відразу починає займатися й постановочною роботою. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища М. Болотовим у 1928 р. він показує оригінальну за сценічним вирішенням постановку балету Р. Глієра «Червоний мак» (де в матроському груповому танці «Яблучко» Вірський виконує партію Вістового).

 У 1929 р. вони ставлять «Есмеральду» Ц. Пуні, де Вірський 

танцює партію Клода Фролло.

Символ високої майстерності

Віртуальний проєкт “Мистецька галерея портретів” 

До 170-річчя від дня народження П. К. Саксаганського,

українського актора і режисера

П. К. Саксаганський

Саксаганський Панас Карпович

(справжнє прізвище – Тобілевич) – видатний український актор, режисер, драматург, театральний діяч, педагог школи Марка Кропивницького, теоретик українського театру.

Народився Панас Карпович 15 травня 1859 року в селі Кам’яно-Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії, (нині Братський район Миколаївської області), в сім’ї управителя поміщицьких маєтків. Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України». За іншими даними народився 27.05.1859 р. Його батько – Карпо Адамович Тобілевич і мати Євдокія Зіновіївна Садовська, колишня кріпачка поміщика Золотницького, яку Карпо Адамович викупив із кріпацтва, прищепили своїм дітям – майбутнім видатним театральним діячам безмежну любов до рідного краю, української культури та глибоке співчуття знедоленому народу. Панас був наймолодшою дитиною в славній родині Тобілевичів. Його старші брати І. К. Карпенко-Карий та М. К. Садовський.

Брати Тобілевичі: М. Садовський, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський

Початкову освіту Панас здобув у Бобринецькій початковій школі, продовжив навчання в Єлисаветградському реальному училищі, яке закінчив у 1877 році. Ще школярем захопився влаштуванням аматорських вистав. Сценічну діяльність розпочав у Єлисаветграді в аматорському гуртку під орудою
М. Кропивницького, зароблені кошти йшли на навчання
бідних школярів.
Але любов до театру у хлопця зародилася завдяки матері, яка, працюючи у Золотницьких, мала змогу відвідувати вистави мандрівних труп, тож театр знала, до того ще й чудово співала. Щосуботи в хаті Тобілевичів були гості: обговорювали вистави, співали, читали Шевченка. Також слухали спів Карпа Адамовича, його кумедні розповіді. Так Панас засвоїв батькову манеру оповідати. Той заохочував дітей співати, декламувати,
не соромитися.
За прикладом брата Миколи та під впливом подій російсько-турецької війни Саксаганський спочатку хотів побудувати кар’єру військового. У 1878 р. Панас вступив до запасного батальйону, звідти – до Одеської військової школи. Дістав призначення у 58-ий Празький піхотний полк у Миколаєві.
Але Саксаганський розчарувався у службі, залишив думку про військову академію. Разом з тим, не минав нагоди подивитися спектакль гастролерів, узяти участь у благодійних виставах трупи Чернишова.

Сто сердець в одному

Віртуальний проєкт «Мистецька галерея портретів»

До 80-річчя від дня народження Мирослава Коцюлима, 
актора, народного артиста України

Мати Анна з маленьким Мирославом 
на руках, тато Петро, сестра Ганя,
літо 1943 року

Мирослав Петрович Коцюлим народився 7 січня 1943 року в с. Стара Ягільниця, тепер Чортківського району Тернопільської області. Середню освіту здобув у Білобожницькій середній школі. Основи його акторської майстерності закладали такі велети-фундатори Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької, як Борис Романицький, Олексій Ріпко, Олександр Гай. Тож через усе життя Мирослав Петрович проніс добру згадку про цих талановитих світлих людей. Театр Заньковецької став для нього великою школою майстерності, джерелом подальших досягнень та звершень, а згодом – світлим теплим спомином. У 1963 році, успішно склавши іспити, Коцюлим закінчує своє навчання у театральній студії.

Дипломна робота "Зимовий вечір",
Панас, 1963 р.

А після показу дипломної роботи його запрошували на роботу в Івано-Франківськ, Дрогобич, на сцену Львівського ТЮГу. Та з-поміж усіх пропозицій та запрошень Мирослав обрав саме підмостя тернопільського театру і прослужив на омріяній сцені 42 роки, маючи лише один запис у трудовій книжці. Коли Мирослав Коцюлим прийшов у театр – тут була дуже сильна режисура, геніальні актори. Він учився у Ярослава Геляса, Анатолія Горчинського, Рими Степаненко, Павла Загребельного, Анатолія Бобровського. Згодом працював з режисерами Олегом Мосійчуком, Вячеславом Жилою та багатьма іншими, які були частинкою цього великого живого організму. Життя і театр для М. Коцюлима – одне ціле. Молодий актор працював багато, був задіяний в багатьох виставах, кожна з яких була неначе маленька школа майстерності, у кожній він залишав частинку свого серця. Він не грає ролі – він ними живе.

"Оборона Буші" М. Старицький
Онук Свиридишин,
м. Тернопіль, 1963 р.

Його герої – різнохарактерні, з різних епох, з різними уподобаннями: Сергій («Чебрець пахне сонцем»  О. Коломійця), Онук («Оборона Буші»  М. Старицького), Юрій («Пам'ять серця»

О. Корнійчука), Олексій («В степах України» О. Корнійчука) і ще безліч вистав, понад сто ролей, понад сто образів, створених на сцені.

"Юстина" Х. Вуалійокі
Хільда - Олена коцюлим,
Лікар - Мирослав Коцюлим

Бог щедро обдарував його талантом.

У творчому доробку цього багатогранного актора були як складні – філософські, трагічні, так і комічні ролі. Вони були багаті на емоційні перепади та зміни настрою: Стецько («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Гордій («Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького), Омелько («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), Велутто («Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі і Р.Тарабузі), Пузир («Хазяїн» І. Карпенка-Карого).

"Сватання на Гончарівці"
Г. Квітка-Основ'яненко
Стецько - М. Коцюлим,
Уляна - М. Гонта, 1963 р. 

Його талант загально визнаний і відзначений. У 1985 році 42-річний актор отримує свою першу нагороду – другу Республіканську премію за роль Дервоїда у виставі О. Дударєва «Рядові», у 1986-му – звання заслуженого артиста Української РСР. Найвищі нагороди: у 1997 році – премія Амвросія Бучми за роль Пузиря у виставі «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, у 1999-му – звання народного артиста України та перша премія за роль Ромула Великого в однойменній виставі на фестивалі «Тернопільські театральні вечори».

Окрема сторінка його життя – творча дружба і партнерство з режисерами. «У кожного актора, навіть великого, – любив повторювати Мирослав Петрович слова свого кумира Миколи Черкасова, – повинен бути хоч маленький режисер ». У нього були талановиті режисери, але найбільш тісний творчий тандем склався з Федором Стригуном. «Сам Бог послав мені його, - завжди говорив Мирослав Петрович і додавав: - Дуже важливо, щоб режисер знайшов свого актора, а актор – режисера, та так, щоб обов’язково виникла стовідсоткова довіра. От тоді й твориться на сцені диво». Період співпраці Федора Стригуна й Мирослава Коцюлима був надзвичайно яскравий, плідний та успішний як для актора, так і для режисера. Славний заньківчанин поставив у Тернополі шість вистав і в кожну запросив Мирослава Коцюлима («Суєта» – Макар Барильченко, «Хазяїн» – Пузир, «Житейське море» – Стьопочка, «Гуцулка Ксеня» – Іван Синиця, «Маклена Граса» – Граса, «У неділю рано зілля копала» – Андронаті). 

"Мартин Боруля" І. Карпенко-Карий.
Омелько - з. а. УРСР М. Коцюлим
Мартин - з. а. УРСР В. Ячмінський, 1983 р.

«На сцені головне – партнерство, – говорив Мирослав Петрович. – Треба спільно бачити, чути, вчасно промовити – на рівні підсвідомості відчути свого партнера». І в цьому також криється секрет таланту народного артиста України Мирослава Коцюлима. Таке витончене сприйняття було у нього з Володимиром Ячмінським, яке почалося з вистави «Мартин Боруля», де і Володимир (Мартин), і Мирослав (Омелько) мали шалений успіх у глядачів. Їх тернополяни так і запам’ятали – завжди удвох, друзі-нерозлийвода, хоча абсолютно різні. Ці яскраві, характерні актори – візитка Тернопільського театру. Вони, за словами відомого театрознавця Ніни Новоселицької – найкращі Мартин і Омелько в Україні. Акторами-партнерами, з якими Мирослав Коцюлим творчо зростав на сцені Тернопільського театру з 1963-го і до кінця свого життя, були актор і режисер Павло Загребельний, В’ячеслав Хім’як, Марія Гонта, Михайло Безпалько, Люся Давидко, Іван Ляховський, Віра Самчук, Олена Коцюлим. Саме вони та багато інших допомогали Мирославу вирости у творчу особистість.

Вертеп "Ой радуйся, земле!" 1991 р.

З 1969 року він працює (за сумісництвом) режисером, а в окремих виставах і актором Озернянського самодіяльного народного театру Зборівського району. На його сцені М. Коцюлим протягом 1969–1997 років поставив 36 вистав, які побачили не лише глядачі Тернопільщини, а й Болгарії. За цей час його народний театр неодноразово був відзначений нагородами на обласних конкурсах ім. Л. Курбаса, одержував призові місця. Мирослав Петрович іскрився гумором, полюбляв добрий жарт, був інколи іронічним. Він часто сам виходив на сцену із творами Павла Глазового, Остапа Вишні. Тернопільські слухачі не раз чули з місцевого радіо вірші В. Вихруща, Г. Костів-Гуски, Б. Мельничука та багатьох інших авторів у його виконанні. Доброю пам’яттю Мирославу Коцюлиму стали його телепередачі «Рибальське плесо», «Казки діда Омелька». Мирослав Коцюлим-актор не боявся бути розгубленим, кумедним, безпорадним, разом з тим силою свого таланту він міг виліпити з «маленької людини» особистість сильну, багатогранну, яскраву. Свою харизматичність, високий професіоналізм він здобув великою працею і трепетним ставленням до мистецтва театру.

Тож належно оцінімо те, що є, те, що високо і гідно було вписано великим Актором у коштовну книгу історії українського театру.

Джерело: 

1. Корнієнко, О. Тернопільський театр ім. Т. Г. Шевченка. – Київ : Мистецтво, 1980. – С. 30, 68, 70, 72, 74, 80, 86, 89. 2. Весна, Х. Коцюлим Мирослав Петрович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол: Г. Яворський та ін. – Тернопіль : Видав.-полігр. к-т «Збруч», 2005. – Т. 2 : К – О. – С. 207.

 

3. Душа осяяна театром: життєвий шлях нар. артиста України Мирослава Коцюлима / авт. проєкту О. Коцюлим ; упоряд. М. Подкович, В. Собуцька. – Тернопіль : Джура, 2010. – 328с. : іл. 

4. Собуцька, В. Коцюлим Мирослав Петрович // Енциклопедія Сучасної України : енциклопедія [електронна версія] / ред.:

І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ : Ін-т енц. досліджень НАН України, 2014. Т. 15. 

URL: https://esu.com.ua/article-1188

Мистецький портрет Йосипа Стадника

 Віртуальний проєкт "Мистецька галерея портретів"

До 145-річчя від дня народження 

Театральне мистецтво – це моє життя. Я ставлюсь до нього завжди скинувши шапку та під стукіт тривожного серця, так, що коли б людині було суджено жити не раз, а двічі, то хотів би і вдруге іти пройденим шляхом.                                                         26 лютого 1954 р.               

                                                   Й. Д. Стадник 

З іменем Йосипа Дмитровича Стадника міцно пов’язана історія українського театру. Його багатогранна творча індивідуальність проявилась у різних сферах театрального мистецтва – як актор, довголітній режисер і директор театральних колективів, перекладач, видавець, педагог і організатор мистецьких закладів та культурно-громадський діяч. Він зробив надзвичайно багато, щоб ще вище піднести сценічне мистецтво і наблизити його до рівня світового театру.

Народився митець 18 березня 1876 року у с. Валява, тепер Жешувського воєводства (Польша). Своїм життям і сценічною діяльністю він тісно пов'язаний з Тернопільщиною. Дитячі та шкільні роки провів у селах Романівка та Великі Бірки Тернопільського району, де його батько працював залізничником.

Закінчив драматичну 

студію Конопка в Польщі. 

У 1890-1894 роках навчався у Тернопільській учительській семінарії. Тут під час гастролей Львівського українського театру успішно склав із І. Рубчаком конкурсні іспити і вступив до театру товариства «Руська бесіда» у Львові. Довгі роки Й. Стадник був актором і режисером цього театру, а з 1906 по 1913 роки очолив колектив вже як його директор. З 1917 року, лишень рік, працював режисером у театрі Миколи Садовського в Києві. У 1919 році очолював Український театр ЗОУНР у Станіславі і в Кам'янці Подільському. У 1921–1939 з перервами очолював професійні трупи в Галичині, які не раз гастролювали на Тернопільщині: в містах Заліщики, Копичинці, Бучач, Товсте. У 1939 році Йосип Стадник очолює Український драматичний театр ім. Л. Українки у Львові. На його сцені ідуть високохудожні вистави «Украдене щастя» І. Франка, «Платон Кречет» і «В степах України» О. Корнійчука, «Остання жертва» О. Островського. З 1942 року він очолює драматичний Підкарпатський театр у Дрогобичі, а з 1944 року стає режисером театру мініатюр у Львові. Все, що було в світовій літературі нового й демократичного, митець перекладав і виводив на сцену. На стадниківські вистави приходили всі – українці, поляки, євреї, всі знаходили для себе відповідний репертуар. 

Трупа Стадника об’їздила з виставами всю Галичину.

Чимало віддається він громадській роботі як депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання у 1940 році.

Як знавець і палкий ентузіаст народного мистецтва, Йосип Стадник відкриває у 1940 році першу на Львівщині олімпіаду художньої самодіяльності та працює в її журі. Він представляв театральну громадськість Західної України на ювілеях Київського театру імені І. Франка, на різних республіканських форумах митців сцени.

Стадник був багатогранним, багатоплановим актором, грав майстерно у різних жанрах драматургії. За своє життя він зіграв понад 130 ролей, як режисер поставив 160 драматичних творів, 15 опер, 50 оперет. Його акторськими шедеврами були: Гарпаґон і Тартюф («Скупар», «Тартюф» Жана Батиста Мольєра), Іван («Війт Заламейський» Педра Кальдерона), Урієль Акоста (в однойменній драмі Карла Ґуцкова), Хлестаков («Ревізор» Миколи Гоголя), Яґо («Отелло» Вільяма Шекспіра), Франц Моор («Розбійники» Фрідріха Шіллера), Шалапут (в однойменному фарсі К. Ілінського) та інші.

Він також знявся у першому фільмі про класову боротьбу в галицькому селі «Вітер зі Сходу» (1940 р.), допомагав в організації тодішніх театрів мініатюр та польського драматичного театру.

Йосип Дмитрович Стадник зробив великий внесок в мистецький світ, як відомий режисер-педагог. Ще в 1899 році він створив «Театральну студію-школу». Понад десятиріччя читає в ній лекції з історії та теорії світового театру, знайомить молодь з досвідом сценічного мистецтва М. Кропивницького, М. Садовського, М. Заньковецької, з системою К. Станіславського. Викладав у музично-драматичній школі ім. М. Лисенка у Києві (1917–1918), у драматичній школі при Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові (1922–1924). Його учнями були: народні артисти УРСР С. Федорцева і Я. Геляс, народні артисти СРСР А. Бучма і М. Крушельницький, заслужені артисти УРСР Є. Коханенко і О. Рубчаківна.

Значний вклад Стадник вніс в українську культуру як перекладач. Володіючи російською, польською, чеською, німецькою, шведською мовами, він зробив понад 50 перекладів драматичних творів та лібрето оперет з світової літератури. Частина з них була ним видана, а більшість поставлена ним же на сцені.

Як режисер і перекладач, Йосип Стадник творив велику інтернаціональну місію, знайомив глядача з кращими досягненнями світової драматичної і музичної літератури, 

зокрема слов’янських народів.

«Моєю мрією було, - розповідав митець у спогадах, - мати в репертуарі свого театру найкращі твори усіх слов’янських народів і частинно удалось мені це здійснити».

Помер Йосип Дмитрович Стадник у віці 78 років 

у місті Львові 8 грудня 1954 року.

Джерела: 

1. Медведик, П. Актор, режисер, педагог [Текст] // Вільне життя. — 1976. — 20 берез. — С. 4.

 

2. Стадник Йосип Дмитрович [Текст] // Митці України: Енцикл. довід. — Київ, 1992. — С. 548.

 

3. Театральна Тернопільщина: Бібліогр. покажч. / Уклад.: П. К. Медведик, В. Я. Миськів, Н. К. Іванко. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. — 264 с. С. 65 – 68.: Про Й. Стадника.

 

4. Щербак, Л. Стадники [Текст] /Л. Щерабак // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль, 2008. — Т. 3 : П — Я. С. 327-329.

Розмаїття творчої снаги

 

В рамках віртуального проєкту "Мистецька галерея портретів" відбулось знайомство з "Розмаїттям творчої снаги" Івана Гончара, якого ще називають національною совістю й гордістю, взірцем мудрості й незламності. Захід присвячений 

110-річчю від дня народження відомого українського скульптора, живописця, графіка та народознавця. Понад три десятиліття, в умовах жорсткого протистояння тоталітарному режимові він провадив титанічну роботу. Уся його діяльність була спрямована на комплексне вивчення, реконструкцію та популяризацію українських культурних традицій минувшини. Зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва.

Він став першим засновником приватного музею на території тоді радянської України, який за кількістю експонатів та їх цінністю не поступався музеям зі світовою славою.

Запрошуємо в сектор естетичного виховання для перегляду і читання книг про Івана Гончара.