18 грудня 2023 р.

Майстер-клас в бібліотеці


Різдвяно-новорічний декор – те, що додає настрою, творить неповторну атмосферу свята,
а якщо він зроблений своїми руками – він завжди найкращий.
Тож працівники сектору естетичного виховання провели для маленьких ТАТОхабівців майстер-клас з виготовлення прикраси «Сніжинка» з фоамірану. Це приємний на дотик матеріал, який відрізняється пластичністю і здатністю легко приймати нові форми.
Тому в кожного сніжинки вийшли дуже гарні,
 різні за формою та кольором.
Друзі, прикрашаючи свій дім, насолоджуючись його затишком, –
 не забуваймо дякувати тим, завдяки кому 
маємо усі ці маленькі радощі.

11 грудня 2023 р.

Чарівний пензлик

Зима надихає на творчість! Білосніжні пейзажі, гілки дерев, обтяжені пухнастим інеєм, схожі на пишну солодку вату хмаринки – наче сама природа спонукає взяти в руки пензлик і створити щось особливе. 
Не встояли перед цими чарами і юні відвідувачі художньої студії «Чарівний пензлик». 
З допомогою художниці Марії Безкоровайної 
діти намалювали справжню зимову казку!
Але перш ніж перейти до роботи з аквареллю вони зробили малюнок за допомогою простого олівця. Це допомогло їм правильно розмістити об'єкти на картині.
А коли розпочалась робота з фарбами - на папері з’явився казковий зимовий пейзаж. Спокійної, творчої, затишної усім зими!

8 грудня 2023 р.

Час читати новинки!

Всеукраїнська акція «Національний тиждень читання», яку організовує Український інститут книги, успішно крокує Україною!
Сектор естетичного виховання долучився до неї, запросивши відвідувачів книгозбірні «скуштувати» бібліо-фреш 
«Час читати новинки!»
Це підбірка книг про культуру українського мистецтва, про відомих діячів театру, кіно, співаків, художників, скульпторів, яких любимо, якими захоплюємось і пишаємось.

5 грудня 2023 р.

Акція "Щедро_Миколай для військових"

До Дня Збройних сил України та Дня Святого Миколая працівники Тернопільської обласної бібліотеки для дітей спільно з читачами і друзями-меценатами зібрали та передали подарунки для захисників України – воїнів
10 бригади окремого гірсько-штурмового батальйону «Едельвейс» (рота вогневої підтримки). 

Це пакуночки зі смаколиками, їжею швидкого приготування, теплими речами та листами від вдячних читачів. Крім того було придбано газові балони для обігріву та приготування їжі.
Дякуємо помічникам Святого Миколая: приватним підприємцям, виробникам та засновникам фірмових магазинів «Збараж Риба»,
 які передали 4000 грн, а також власниці магазину пастили
 пані Олі за індивідуальні пакетики смачної та корисної пастили для кожного воїна.


Бажаємо, щоби дорогі захисники відчули нашу увагу та підтримку і якнайшвидше повернулись здорові, неушкоджені та з перемогою до рідних домівок.
Слава Україні та 
її незламним Героям!

 

1 грудня 2023 р.

Нова література - це завжди добре!

Поповнення книжкових серій, зокрема «Видатні українці», чудові сучасні книги для дітей і дорослих, нова література з питань мистецтва – усе це  подарунки наших любих дарувальників, завдяки яким нам хоч якось у ці непрості часи вдається оновлювати фонд.
 Бібліотекарі ніколи не втомлюються дякувати усім меценатам, людям доброї волі за цю безцінну підтримку.

28 листопада 2023 р.

Міжнародна акція “Щедрий вівторок”

«Добро – це наша культурна спадщина» – гасло, під яким Національний банк України разом із партнерами проводить низку благодійних заходів в межах міжнародної акції «Щедрий вівторок».
Працівники Тернопільської обласної бібліотеки для дітей підтримали ініціативу, придбавши канцтовари, засоби особистої гігієни та інші важливі речі для дітей з малозабезпечених сімей, дітей-сиріт та дітей з особливими потребами.
Подарунки бібліотекарі передали греко-католицькому собору Святого Апостола Петра, де щороку дітки прикрашають ялинку листами, в яких висловлюють свої потреби та бажання. Приєднуйтесь до благодійної акції «Щедрий вівторок». Об’єднуймось навколо добра вже сьогодні, втілюючи в життя свої ідеї та проєкти, які допоможуть змінити цей світ на краще.

24 листопада 2023 р.

Український Мікеланджело

Віртуальний проєкт “Мистецька галерея портретів”
До 90-річчя від дня народження Івана Мердака,
українського скульптора і різьбяра
Іван Мердак – визнаний митець, лауреат багатьох престижних нагород, член Національної Спілки художників України, заслужений майстер народної творчості України, роботи якого експонувалися в США, Канаді, Австралії, Німеччині, Франції, Польщі. Його ім’я відоме далеко за межами України. Дерев’яні скульптури українського митця стали окрасою парку неподалік Гамбурга.
Мердака називають правдивим лемківським самородком, який надзвичайно тонко відчував природу й енергетику дерева – матеріалу, з яким працював.
Він завжди був і залишився сином Лемківщини, співцем її природи та звичаїв, яскравим продовжувачем традицій лемківської різьби. Він тішився своїм корінням: «Лемкіщина – той край, де органічно гори зливаються із небом. Лемки бачать землю і небо як одне ціле. Творчість – величезні муки. Знаю це з власного досвіду. Чим більше ми страждаємо, тим більше це відчують люди. Усе згодом обернеться сторицею. Якщо тебе не обпекло, не заболіло, ти не народився як художник. Лемки – гордий народ. Ми пережили тяжкий історичний рубікон понад півстоліття тому, досі ніхто належної оцінки тодішній брутальності не дав».
Майбутній скульптор і різьбяр народився у селі Райське на Лемківщині (тепер – Польща) в родині сільського коваля 26 листопада 1933 року. Село отримало назву від неповторних краєвидів, що оточували його, від мальовничих берегів стрімкої гірської ріки Сян, яка пробивалась крізь віковічні скелі гір, живлячи цілющою водою навколишню природу. «Я міг годинами стояти і милуватися витвором Господнім, такої краси більше в житті не зустрічав», –
не раз пригадував про свою батьківщину митець.
З раннього дитинства хлопчик любив ліпити з глини і вирізати з дерева фігурки різних звірів. Добрим наставником для нього став дід по материній лінії, різьбяр по дереву, який із шестирічним онуком сходив усі довколишні Карпати.
У спогадах Івана Григоровича яскраво зринає давня картина: його, русявого світлоокого хлопчину, міцно тримає за руку улюблений дід Дмитро Зенчак. І довго-довго ходять вони, босоногі, карпатськими бескидами – рідною Лемківщиною. Дід Дмитро розповідає про гори, дерева, гриби, кущі, коріння. Ця, прищеплена змалку, любов до рідного краю супроводжувала митця усе життя. Саме тому портрет діда Дмитра у творчості скульптора був дуже символічним.
В 1946 році родина волею історії була переселена в Радянську Україну. Сім’я знайшла притулок у селі Королівка Борщівського району на Тернопільщині. Тут хлопчик пішов до школи, здобув середню освіту. Після закінчення школи Іван Мердак вступив у Чернівецьке художньо-ремісниче училище. Його жанрова скульптура «Брат за брата», виконана у студентські роки, експонувалась у Чернівцях, Москві, Монреалі.
Від 1965 року Іван Григорович жив у Тернополі, працював художником виробничо-художнього комбінату. Спочатку творив у техніці тонованого гіпсу. З 1972 року займався різьбою по дереву і коренепластикою, звернувшись до народних лемківських традицій.
Неподалік центру Тернополя, у столітній подільській хаті була його творча майстерня та сад мистецтв, який приваблював відвідувачів з усього світу. Бували тут Леонід Кравчук, Віктор Ющенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Іван Попович, європейські та світові художники, фотомитці, актори, школярі, студенти. Усі так були захоплені роботами майстра, що одностайно твердили, що Тернопіль має дві перлини – озеро та сад мистецтв – творчу майстерню-музей заслуженого майстра народної творчості України Івана Мердака. За спогадами сучасників, незмінною трапезою в його майстерні були солодке персикове вино і грецькі горіхи, які він любив збирати сам.


За скульптурами Івана Мердака можна вивчати історію Київської Русі, заглянути у глибину ще давніших віків. Самі назви говорять за себе:
«Нестор-літописець», «Кирило і Мефодій», «Князь Святослав», «Данило Галицький», «Ярослав Мудрий», «Іван Вишенський», «Слов’янин», «Лемко», «Лемкиня», «Подоляночка» тощо.
Одна з центральних постатей у творчості Мердака – Іван Вишенський.
«З усіх історичних постатей мене найбільше вражає Іван Вишенський, силою свого характеру. Спонукало до роботи над портретом українського мислителя прочитання дослідження про нього І. Франка. Матеріал – старовинний граб – випадково знайшовся у гущавині лісу неподалік Збаража. Ще в лісі побачив закінчений образ. За два дні зробив портрет. Ця робота принесла мені славу», – згадує майстер.
У різні періоди життя митець прагнув відтворити власний образ, точніше, передати свій внутрішній світ, залишивши нам серію автопортретів.
На деяких він постає у молоді роки, на інших – у зрілі. Одразу впадає у вічі зовнішня відмінність, але всіх їх об’єднує спроба передати складний світогляд багатої творчої особистості. Найчастіше митець працював з липою, горіхом, менше з дубом.
Є в нього оригінальна робота з бузку – Святий Ілля-пророк їде на колісниці. Ставив за мету реалізувати портрети славетних діячів Київської Русі. Наперед готував ескізи, дерево шукав роками.
«Так було з Нестором-літописцем. Я виліпив його з пластиліну і тривалий час не міг знайти необхідний матеріал. Аж доки не трапилася до рук старенька яблуня». Цю роботу придбав у майстра Тернопільський краєзнавчий музей. Красою своїх творів митець зачарував німців в Гамбурзі: за короткий час виготовив
25 дерев’яних скульптур і барельєфів, які отримали найвищу оцінку. Дерев’яну постать українського філософа Григорія Сковороди висотою до трьох метрів придбав директор
однієї із гамбурзьких шкіл.
Іван Мердак мав дивовижне, рідкісне відчуття дерева, яке щоразу оживало від легенького доторку різця майстра. Він навчився відчувати душу деревини, а побачити такі тонкощі в природі може тільки людина глибокої і ніжної натури.
«Люди надзвичайно жорстоко ставляться до дерева, – часто повторював Іван Мердак. – Бездумно і безпідставно зрізаємо, спалюємо, нищимо. Дерево супроводжує нас протягом життя, тому воно рідне і близьке. На весіллях грає скрипка, сопілка і цимбали. Спимо на дерев’яних ліжках, користуємося меблями. Змалечку ніщо не замінить дерев’яної колиски і також малюсінького ліжечка. Навіть, згоряючи, дерево наостанок віддає нам своє тепло, не маючи ревності через те, що поводимося з ним варварськи. Коли закінчуємо життя – домовина також дерев’яна, як і хрест. На могилах садять калину…»
Кожна робота майстра несе добрий дух та позитивну енергію. Цього невисокого на зріст чоловіка з теплотою філософського погляду та неосяжним добром, відданого служінню мистецтву, знали і любили не лише в Тернополі, в Україні, а й в далеких світах. Бельгійці називали лемківського самородка автором живих скульптур, німці – гросмайстром, поляки визнавали, що «таких жезьбів Польска нє відзяла», американці вважали його найбагатшою у світі людиною, австралійці заздрили,
що він не жив у них.
Є в Івана Мердака живописні та графічні роботи. Першу свою роботу – портрет матері – він написав шкільними акварельними фарбами. А ще Іван Григорович був вишуканим актором. Йому вдавалися невеличкі пародії з життя, які придумував сам. Для своїх гостей завжди влаштовував захоплюючі моновистави, в яких дотепно, влучно і правдиво перевтілювався у відомих історичних та політичних осіб. Писав високохудожні коротенькі літературні оповідання-шкіци. У кожному з них відображав глибоку філософію і правду свого складного життя.
У 2002 році Іван Григорович несподівано для всіх продав квартиру та майстерню в Тернополі і разом з дружиною та синами переїхав у місто Херсон, де поховані його дід і батько. Його радо прийняли до місцевої Спілки художників. Тут митець мав великий успіх. Останньою його роботою стала скульптура лемківського маляра Никифора Дровняка.



27 травня 2007 року, після довгої та важкої хвороби, Івана Мердака не стало. Скульптор-філософ відійшов у вічність у перший день Зелених свят, коли домівки прикрашаються зеленою деревиною і травами.

21 листопада 2023 р.

Світло згаслої зірки

Віртуальний проєкт "Мистецька галерея портретів"
До 165-річчя від дня народження Марії Башкірцевої,
української й французької художниці та скульпторки

Марія Костянтинівна Башкірцева народилася 24 листопада 1858р. (23 листопада 1860 р.) у селі Гавронці на Полтавщині в багатій аристократичній сім’ї. Після того, як шлюбний союз між її батьками розпався, росла й виховувалася в розкішному маєтку дідуся, колишнього генерала й героя Кримської війни. Другий дід, по материнській лінії, належав до старовинного заможного татарського роду ще золотоординської доби. Батько Марії був предводителем місцевого дворянства.
Село Гавронці на Полтавщині.
Світлина поч. ХХ століття
Обдарованість Марії була надзвичайно багатогранною. З ранніх літ у дівчинки проявилися виняткові здібності до малювання, танців, музики, співу. Вона володіла рідкісним сопрано, мала надзвичайну пам’ять. Але у дівчинки було слабке здоров’я, тому родині довелося у 1870 році виїхати за кордон. Побувавши в Австрії, Німеччині, Швейцарії та Італії, родина Башкірцевих у 1872 році зупинилася у Франції. Проте хвороба й надалі 
підточувала її здоров’я.

13 листопада 2023 р.

Чарівний пензлик


Для всіх любителів малювання дуже гарна новина - у нас розпочалися цікаві творчі заняття у художній студії
"Чарівний пензлик".
 Мистецтву живопису нас навчає талановита
художниця-ілюстраторка Марія Безкоровайна.
 
12 листопада ми малювали аквареллю осінь у лісі,
його мешканців та різнокольорове листя.
У кожної дитини вийшла гарна кольорова картинка,
яку можна повісити на стіну у дитячій кімнаті.
Запрошуємо любителів малювати на наступне заняття,
яке відбудеться 26 листопада.

12 жовтня 2023 р.

Графіті – мистецтво хуліганів

Привіт, друзі! А чи знаєте ви, що таке – графіті?
Слово графі́ті походить від італійського graffiti і означає «дряпати», а якщо дослівно – «надряпані». Історики стверджують, що перші графіті побачили світ на вулицях Стародавньої Греції. Їх ідентифікували як місцеву рекламу. Графіті використовувалося навіть там, де не було зв’язку з цивілізацією, а стародавні племена майя залишили безліч малюнків, що добре збереглися.
Графіті, як субкультура, почала активно розвиватися в США в 60–70-х роках минулого століття. Її ідеологією стали протест, виступ проти законів і порушення правил.
Друзі, погодьтеся, багато хто з нас називає графіті будь-які малюнки на стінах – нерозбірливі шрифтові зображення, продумані ілюстрації із соціальним підтекстом або написи, нанесені за допомогою трафаретів. Але насправді графіті, у вузькому субкультурному значенні, – це образ, напис, тег, намальований від руки за допомогою аерозольного балончика. Важлива умова – намальований від руки. І ще одна – графіті є андеграундом. Тобто це незаконні малюнки, призначені для комунікації членів графіті-ком’юніті, а не для розуміння широким загалом.
Часто на стінах нам зустрічаються шрифтові малюнки. Вони називаються тегами. Це своєрідні мітки райтерів – виконавців графіті. Для більшості людей ці мітки незрозумілі, не несуть жодного соціального посилу, переважно мають дивний вигляд, до того ж псують майно. Райтери пишуть або малюють у вуличному просторі власні підписи або підписи своїх команд незвичайними шрифтами й часто у важкодоступних місцях. Це можуть бути як маленькі написи, так і величезні, різнокольорові, складно композиційні.
Теги – це спосіб спілкування райтерів і, власне, головна фішка й основна суть усієї субкультури. Їх малюють для того, щоб «мітити» територію. Що більше тегів райтера написано в вуличному просторі, що важко доступніше місце, що унікальніший стиль художника – то він крутіший.
З розвитком культури графіті райтерів ставало все більше, і завдання ускладнилося – кожному доводилося вигадувати, як зробити свої теги унікальними та впізнаваними.
Букви почали робити більшими, зафарбовували їх балончиками, додавали тло – так утворилися різні стилі.
Не варто забувати, що графіті – це незаконно.
І одне з головних завдань райтерів – не попастися поліції.
Тому теги у важкодоступних для малювання місцях, як-от мости чи дахи будівель, додають їх авторам більше поваги в андеграундній тусовці. Це посили райтерів – «Я тут був», «Я сюди видерся й тут це написав, а значить – я крутий». Це комунікація всередині ком’юніті, що не має відношення до облагороджування міста або загальнозрозумілих соціальних проблем.
А чим же відрізняється якісне графіті від звичайного малюнку на паркані? 
• Графіті обов`язково має власний стиль написання (округлість літер, їх ламкість чи об’ємність, нахил, величина), свою визначену кольорову гамму (обов’язковість для окремих стилів кольору «заливки» та контуру), власний підпис автора (тег)
• Здебільшого автори по-творчому підходять і до місця написання свого твору – графіті малюється не просто на вільній стіні, а там, де, на думку автора, сірі тони та смуток необхідно розфарбувати усіма барвами обмеженої виробником палітри балончиків.
До речі, друзі, існує неписаний кодекс честі поважаючих себе графітчиків:
1. Ніколи не малюй на житлових будинках, будівлях, котрі мають культурну цінність, на школах, дитячих садках, лікарнях.
2. Ніколи не малюй на пам’ятниках, меморіальних плитах, надгробках.
3. Ніколи не малюй на роботах інших writer'ов, це ганебно і безчесно, цим ти зробиш гірше тільки себе.
4. Графіті існує для того, щоб зробити сірий і сумовитий міський світ яскравішим і красивішим. 
Вважати графіті вандалізмом чи мистецтвом – питання відкрите. Проте факт лишається фактом: райтери стали неодмінною частиною субкультур кожного міста. Їхні творіння – графіті – є елементом декору сірих урбаністичних пейзажів та похмурих міських вулиць. На даний момент графіті-культура здебільшого карається законом як хуліганство. Не переслідується законом лише у тому разі, якщо створення малюнків попередньо обумовлено з міською владою або власниками будівель.
Всі інші випадки розцінюються як хуліганство та вандалізм.
Друзі, а чи знаєте ви, що Тернопіль був єдиним в Україні містом, де можна було опанувати нестандартне мистецтво графіті під керівництвом Олексія Станька. Столичні телеканали один за одним навідувалися до Тернополя аби зняти сюжет про місцеве «ноу-хау». Майже десяток «графітних» картин прикрашали стіни Центру дитячої творчості. Причому при підготовці цієї виставки не постраждала жодна стіна – усі картини були виконані на папері. Легалізувати вуличну творчість підлітків у Тернополі вирішили ще у 2001 році. Аби не ганятися за хлопчаками, які псують міське майно, їм офіційно відвели один із занедбаних бетонних парканів на вул. Дивізії «Галичина», щоб ті своїми малюнками прикрасили сірість промзони.
Так у нашому місті народилася спершу асоціація графітників, а згодом – перша і єдина в Україні школа графіті.